«Виклик нового гуманізму: увага до бідних – любов до своєї країни».

У цьому виступі я би хотіла спробувати викласти кілька думок на тему реформ, як фактора розвитку громадянського суспільства, виходячи з досвіду Спільноти Святого Егідія у світі та в Україні, і, особливо, зосередити свою увагу на нашому служінні до бідних людей.

Сьогодні становище бідних людей погіршується, де б це не було. Соціальна система невпорядкована, економічна криза не минає. Всі світові статистики фіксують, що кількість бідних збільшується. Крім того, бідні стають щораз менш «цікавими» для суспільства, яке змирилося з їхнім становищем. Насправді – це криза культури і практики солідарності, які вже прийнято вважати є застарiлими. Така атмосфера породжує невпевненість у завтрашньому дні, як ми це побачили у фінансовій кризі, яка зачепила найбагатші країни. У цьому горизонті страху бідні мало кого цікавлять.

Сьогодні великою проблемою, яка на жаль, є в основі деяких реформ – це не захищати бідних, а захищати міста і громадян від бідних! Таким чином на бездомних дивляться як на тих, якi спотворюють наші райони і турбують туристів! Tе саме стосуються і літніх людей, вони, якi вистраждали і боролися за майбутнє цієї країни, нині стали тягарем через своє довге життя, їх звинувачують, що вони стали важкою ношею для сім’ї, забирають роботу у молоді. Думаю також про несприйняття в суспiльствi інвалідів, людей з фізичними чи психічними вадами.

Можна було б продовжити цей список прикладів, але зрозумілим є одне: ми захищаємося від бідних так, як би це загрожувало нашому добробуту. Це звичайна логіка, але, мабуть, ефективна на всіх рівнях: «Економіка не функціонує добре, тому що є багато бідних», « Молодь не живе добре, тому що держава повинна платити пенсії старшим людям» і т. д.

Говорять, що виганяючи і виключаючи із суспільства слабших, будемо відчувати себе сильнішими. Насправді, виключення слабших відповідає моделі людини, яка перемагає, моделі, людини успішної, яка не є слабкою… що в дійсності не так! Та все ж таки ми бачимо, що в Україні, а також у всьому світі, міста починають бути «отруєні» цією логікою презирства, ненависті: багато людей стають дратівливими, або цинічними по відношенню до страждань інших.

Маючи таку картину, який сенс говорити про реформи? У яких реформах має необхідність наша країна? У своєму виступі я би не хотіла скласти список соціальних реформ, які на державному рівні повинні робитися, не тому, що вони не є необхідні і нетермінові, але тому що, дивлячись на роботу Спільноти Святого Егідія в Україні і світі, я переконана, що є «реформи», які необхідно реалізовувати у суспільстві, і які тільки християни можуть втілювати, починаючи від себе. Це термінові реформи для реалізації, які не потребують державного управління, і які навпаки стосуються кожного з нас, відповідальних християн, які люблять свої міста.

Спільнота Святого Егідія народилася в 1986 році у Римі від групи молодих людей, які захотіли жити за Євангеліэм, молячись і допомагаючи бідним. У цьому дусі з роками Спільнота розрослася у 70 країнах по всіх континентах. Тут, у Львові, десять років є група, яка годує бездомних людей кожного тижня і відвідує літніх людей в будинку для стареньких, що на Майорівці. Це служіння, яке народжується від вірного і уважного слухання Євангелія. Ми є волонтерами, молоді студенти чи працюючі, які присвячують свій вільний час цій діяльності.

В спільноті Святого Егідія ми говоримо, що ми є «друзі бідних», тому що для нас кожен бідний є особистістю, людиною зі своєю історією і особливим характером, а не соціальною категорією, якій необхідно допомагати. Багато хто запитує нас: «чому ви захищаєте бідних?», у часи кризи було б краще думати про себе, про своє майбутнє, про свою кар’єру, якщо ти молодий… Я не соромлюся відповідати, що бідним я вирішила присвятити моє життя, мій час, мої сили. Я не відчуваю себе героєм. У спільноті Святого Егідія я зрозуміла, що зустрічати найслабших в наших містах означає зрозуміти краще проблеми моєї країни, любити її по справжньому, без ідеологічних гасел, які не відповідають дійсності. Служити бідним, крім того, дозволяє нам розуміти нові соціальні проблеми нашої країни і знайти ефективні відповіді. Ми, насправді, не задовольняємося лише настирливо повторювати про наше служіння бідним. Ми сильно відчуваємо необхідність терміново розповсюджувати нову культуру уваги до бідного, поставити в центр цінність безкорисливості, яка може спасти світ від цинізму законів економіки. Ми бачимо наскільки терміново потрібно говорити нашій молоді про важливість солідарності, толерантності і поставити їх на захист від байдужості.

З цієї перспективи вже два рази, і в наступному році ми це повторимо знову, зі Спільнотами Святого Егідія Східної Європи ми організували поїздки молоді у концентраційний табір Освенцім. На таких зустрічах ми відкриваємо проблеми, які існують у наших суспільствах такі як насильство, расизм, антисемітизм. Завдяки такій ініціативі багатьом молодим людям стає набагато зрозуміліше наскільки може бути небезпечна байдужість по відношенню до чужих доль.

У Спільноті Сявтого Егідія ми дивимося з тривогою, але не з песимізмом, як економічна криза збільшила матеріалістичний тип мислення для якого цінністю є лише те, що продається і купується. Те, що не має ціни – нічого не вартує. Згідно з цією логікою, безкорисне – як допомога бідним – вважається не більше як хобі. Втім, у повсякденному житті, де доводиться багато працювати, нелегко знайти час для служіння…На жаль, тільки соціологічний метод щодо проблем бідності, не посприяв, а навпаки спустошив гуманний і духовний фундамент служінню. Великий Папа Йоан ХХІІІ на ІІ Ватиканському Соборі сказав одну маленьку фразу, яка могла би бути програмою реформи для кожного з нас, для кожної християнської спільноти, для всієї церкви: «Церква показує себе якою вона є і хоче бути Церквою для всіх і особливо Церквою для бідних».

Ці слова ставлять питання до мене, як християнина, як громадянина цього міста, цієї країни, як жителя цього глобалізованого світу.

Бенедикт XVI, обідаючи з бідними у їдальні Спільноти Святого Егідія на Різдво, яке організовує Спільнота в кожній країні, де є присутня, включаючи і Львів, сказав такі слова: « Як не відчувати себе справді друзями тих, в кому ми бачимо самого Господа? Але не тільки друзями, але й родичами». Потім Папа звернувся до бідних: «Ви є дорогоцінний скарб Церкви». Так, скарб, і не категорія потребуючих! В бідних, часто, не пізнається те, що пізнається у всіх: потреба дружби, людяності, спілкування, бути названими по імені. Існує тисяча людей, яких ніколи не називають по імені. Це старенькі люди, покинуті у старечих будинках, бездомні, від яких всі відвертаються, ув’язнені. І це є драмою, тому що пам'ять про ім’я означає, що я існую для когось. У матеріалістичній логіці це може здаватися наївно, але, наприклад, у нашому служінні ми святкуємо дні народження наших друзів бездомних і на Різдво готуємо подарунок для кожного з ім’ям, вписаним на ньому. Тут не йдеться про оригінальність. Це простий спосіб для того, щоб бідні не були анонімними, щоб повертати їм достоїнство імені…

На завершення я би хотіла сказати, що присутність бідних в наших містах це ніби душа, що нагадує всім правду нашого існування: ми всі є слабкими, але через це не є непотрібні чи ті, яких треба виключати! Ми повинні усвідомлювати, що знаки слабкості досить часто віддалені від наших міст. Бідні є найбільшим прикладом слабкості життя. Проте присутність бідного в загадковий спосіб є силою, яка міняє більше, ніж реформа!

Можливо зростаюча кількість бідних у наших містах є «знаком часу» . Йоан Золотоустий говорив: «Якщо відсторонюєш бідних, відсторонюєш велику надію на спасіння».

Я думаю, що ми повинні починати думати про те, що якість життя міста і цивілізації країни видно по тому як в ній ставляться до бідних.

Місто, яке є щедре і уважне до своїх бідних, є містом більш привабливим для життя, більш гуманне, більш надійне для всіх. Місто, яке віддаляє слабших, не гарантує допомоги тому, хто страждає, яке слухає з байдужістю крик про допомогу, воно є містом негуманним і в якому ніхто не може відчувати себе впевнено.

Не відвертаймося від того, хто страждає, як на рівні державному так і на особистому, тому що це означає плекати надію для своєї країни і любити її по-справжньому, починаючи з найбільш незахищених громадян. І тому є велика і невідкладна праця у нашій країні: починати змінювати ментальність по відношенню до бідних, виносячи на обговорення ідеї та упередження, які є тягарем їхнього життя. Робити це - означає додавати цеглини гуманності у побудові більш гарного суспільства для всіх.

Іванна Синицька, Община Святого Егідія, Львів